Я устал от пути...
Дмитрий Владимирский
Я устал от пути, я повесил на сердце замок.
Чтоб словам простодушным, наивным душа не внимала.
Так желаешь порой прочитать, что лежит между строк.
Про себя, понимая о том, что достигнуто мало.
Как постигнуть мне разумом то, что навек упустил?
Как сердцам очерствелым трубить о стезях искупленья?
Как простить мне того, кто меня до конца не простил?
Удержать свою душу от страшных тисков озлобленья.
.
Мы не жаждем порою постичь то, что свыше дано.
Но зато дерзновенно пытаемся благ добиваться.
Выдавать за своё, то что миру известно давно.
И негожим страстям потакая, с пути уклоняться.
Что ответить мне тем, кто пытается, сердцем понять?
То, чем я занимаюсь, чернилами портя страницы?
Моя цель непроста: миру истины путь возвещать.
Чтоб увидеть однажды любовью зажженные лица.
Кто поддержит мой дух на нелёгком, тернистом пути?
Кто укажет душе на ведущую в вечность дорогу?
Кто поможет в жестокой борьбе искушенья пройти?
Снова мысль возвращает мой разум к Спасителю Богу.
Прочитано 3864 раза. Голосов 3. Средняя оценка: 4,67
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
КТО точно только ИИСУС ЕМУ я отдаю все мысли все эмоции и все свои чувства ЕСЛИ ОН И ВАШ ГОСПОДЬ ловерьте ему ВСЁ 100 И ОН БУДУЧИ ВЕРЕН НЕ ДАСТ почвы для лищних вопросов кто как почему которые мешают жить и продвигаться вперёд актуально интересно настойчиво НО ВЫХОД ЕСТЬ ВСЕГДА В ИИСУСЕ ХРИСТЕ ГОСПОДЕ НАШЕМ ГОСПОДЬ ЭТО ЗНАЧИТ ВСЁ ЕГО ВСЁ ЕМУ И ВСЁ ЧЕРЕЗ НЕГО с уважением и люьовью БОЖЬЕЙ Вячеслав
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
